Без верби і калини нема України (до Дня української писемності)

Мета. Виховувати любов до рідного краю, до природи, до традицій свого народу.

На дошці написи:

Поки ніж не крає, калина не грає,

А хто вріже глибоченько, тому заспіває.

А хто вріже гілку, заграє в сопілку,

То той собі в серце пустить калинову

стрілку.

(Леся Українка)

Посередині дошки: «Без верби і калини нема України».

Я син червоної Волині,

Ніхто якої не зборов,

Її ненависть і любов

Жаріє вічно у калині.

(О. Богачук)

На столі, накритому білою скатертиною, ле­жать пироги з калиною, калиновий напій, кетяги калини... Чути звуки сопілки. Входять діти, взяв­шись за руки, під звуки сопілки. Хлопчик на ви­шитому рушнику підносить хліб, прикрашений калиною.

• Ой, нене, серце крає,

Коли сопілка грає,

На свято вербинної річниці

Усіх вас закликає.

- На рідній полині у великі свята

З хлібом калина поруч була.

- Майже у всіх народів є улюблені рослини-символи. У канадців - клен, у росіян - берізка, а в нас, в Україні - калина. Правду каже прислів'я: «Без верби і калини нема України».

- З давніх-давен наш народ опоетизовував цей кущ. В часи Хмельниччини ширилась козаць­ка балада, розлилися круті бережечки, де калина символізує дух боротьби за національну неза­лежність від шляхетської Польщі.

(Пісня «Гей, у лузі червона калина»).

- У калині, кажуть, материна мудрість. Нару­га над нею вкривала людину ганьбою. Дітям, аби ті не нівечили цвіту, казали: «Не ламай калину, бо накличеш мороз». Справді, калина цвіте на­самкінець весни, коли вже відходять заморозки.

- Де ти, мій луже,

Де ти, сестро-калино?

Під травою-росою

Ні доріг, ні стежинок,

Ой червона калино,

Чом так пізно цвітеш?

Калина.

Як цвіту я так пізно, на Іванове літо,

Доторкнешся до мене і побачиш себе:

Навіть папороть квітом так не вразить себе,

Доторкнешся до мене - і душею цвітеш.

Ти душею, як квітом, і зав'яжеться гроно,

І наллється любов'ю на осінніх вітрах,

Стане в лузі червоно, червона, червоно в віках!

- Влітку плоди калини нелегко помітити серед густого лапатого листя. Ховаються, ніби сором­ляться потрапити людям на очі, і тільки на­прикінці серпня рум'яніють, наливаються гірким соком, визирають з листя.

Не лякає калину осіння негода, ні зима з її хо­лодами. Стоїть і пишається своїм вбранням.

- Все жахав мороз калину:

Побілієш ти, як сніг,

Заморожу до загину -

Заморозити ж не зміг.

Червоніла, пламеніла,

Грона жевріли, як жар,

Не злякалась, не збіліла,

Не калина, а пожар.

А коли прибігли діти,

Любо мовила вона:

Калина.

- Ви мене в коші зберіте,

Я морожена, смачна.

- Зустрічали з пиріжками

Свій Новий щасливий рік.

І солодкими цівками

Лився їм на губи сік.

Родить калина майже щороку і завжди рясно. Ягоди її і зараз використовують у народній меди­цині. Тому калина була обов'язково мало не в кожній родині як цілюще зілля. У коморі завжди висіли пучечки її пагонів з ягодами, що викорис­товувалися у лікуванні багатьох захворювань. З деревини калини виготовляють музичні інстру­менти. Та краще від дідуся Опанаса, цього знавця трав, нам ніхто не зможе розповісти цілющі вла­стивості калини. Отож послухаємо його.

Дідусь. Погляньте, оце - калиновий цвіт. На землі він росте тисячі літ, від простуди рятує.

Свіжі ягоди з водою допомагають боротися з бідою - наші серця лікувати, від небезпеки ряту­вати, кашель проганяти. У випадку отруєння чад­ним газом потерпілим кладуть по одній ягідці в колене вухо, а також, дають пожувати її плоди. Плоди калини дають червону фарбу, кора - чорно-зелену. Нею добре фарбувати вовну. І ще вам, жіночки і дівчатка, секрет один древній відкрию - якщо хочете, щоб обличчя ваше рум'янилось, завжди свіжим було - не цурайтесь народної ко­сметики - протирайте його соком калини. Як ба­чите, недарма в народі кажуть, що червона кали­на сто хвороб лікує.

- На калині зламав гілку,

змайстрував собі сопілку.

І сопілка грає, грає, бо

веселий голос має.

Калинова сопілка, калинова колиска, калино­вий лист - говорять в народі. Дуже любив цей кущ Т.Г. Шевченко. Він опоетизував калину в* свої творах.

Сонце гріє, вітер віє з поля на долину,

Над водою гне з вербою червону калину.

На калині одиноке гніздечко гойдає,

А де ж співає соловейко? - не питай, не знає.

Тече вода з-під явора,

Яром на долину.

Лишається над водою

Червона калина,

Лишається калинонька,

Явір молодіє,

А кругом їх верболози

Й лози зеленіють.

(Учениця розповідає легенду про калину).

(Пісня «При долині»).

- У Степана Васильченка є невеликий прозо­вий твір «Калина».

...Ішли двоє дорогою, дивляться, щось червоніє у лузі. Один каже: «Це калина співає». А другий відповідає: «А коли вона тут виросла? Мабуть, це щось інше». Підійшли ближче, придивились, а то дівчина гуляла - рум'яна та чорна, ну, зовсім як калина. З того часу повелося: як тільки де-небудь виростала дівчина гарна, то про неї казали: «Кра­сива, як червона калина».

А які ж приказки про калину придумав наш народ:

- Пишна та красива, як червона калина.

- Стоїть у дворі дівонька, як над ставом калинонька.

- Щоки червоні, як кетяги калинові.

- Убралася в біле плаття, як калина в білий цвіт.

- Посадили біля хати калину, будеш мати до­лю щасливу.

Одним із символів України є і верба. Скажи тільки одне слово «Україна» - і в уяві обов'язко­во постають тополя у полі, хрущі над вишнями, калина в лузі, верба край долини.

(Пісня «В кінці греблі шумлять верби»).

Це пісня про кохання і прекрасне, горде дере­во, що росте здебільшого поодинці або рядочком у низинних місцинах та над річкою чи ставом.

Окрім краси, що хвилює людське око, верба нам дає багато користі. Вона, ніби позначка води на земній карті. Тому й криницю завжди копають під вербою, бо на сухому місці це дерево ніколи не ростиме.

Цікаво й таке у селах, де копають колодязі на куток (на 10-15 дворів), люди у відра з набраною водою завжди клали вербову дощечку, завбільшки з долоню. Такий вербовий кустик дез­инфікує воду, поліпшує її смакові якості, надаю­чи їй «вербового духу», що його утворюють смо­листі речовини.

Є ще одна властивість цього дерева - трима­ти тепло або прохолоду. У спекотний літній день у затінку верби завжди прохолодніше, ніж під іншим деревом. ,

Здавна в Україні творці музичних інструментів використовували легку, дзвінку, голосисту і гнуч­ку вербу для виготовлення кобз, бандур.

А ще вербова деревина здавна використовува­лася і для виготовлення меблів, човнів-довбанок, дерев'яних ложок.

Український народ оспівує це дерево в піснях, поети - в віршах.

(Пісня «Ой вербиченько, біле личенько»).

З вербою пов'язаний і прихід весни та велике християнське свято Пасхи, якому передує Вербна неділя. Букетик кучерявих котиків, які вважають­ся чи не найкращими весняними квітами. Пух­насті, як маленькі курчатка, котики випроміню­ють тепло і ласку, несуть запах весни.

Ой, вербо, вербо зелена

Спусти гіллячко додолу,

На зелену діброву,

На червону калину,

Де соловейко гніздо в'є,

А зозуленька кує.

Загадки.

(Пісня «Білий цвіт на калині»).