Тексти для перевірки техніки читання

ЯК НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДОЩ

Ви чули, як наближається рівний і тихий дощ?

Отак сидиш у хаті, мати одчинила вікно, і знадвору повіває свіжістю, а ти слухаєш... Десь далеко, в невідомому світі, зачинається шум... І то ще не шум, а шепотіння землі шерхіт сухої трави шелест пожовклого листя. Ти прислухаєшся: невже переспав і тобі шумить в голові? Ні, це вже садом іде неквапливий шум, іде до вікна і шумить у стіну - рівно, густо, заспокійливо, і пахне тихим дощем і тихим; снами. Злипаються очі, і тебе огортає теплий спокій.

Ти сидиш заколисаний, а слух, проте, гострий - чуєш як скрипить, набухаючи, мокре дерево.

Стихло муркотіння під вікнами, шум одійшов за хату і щось торкнуло тебе за плече: ей!..

Стріпнувся, глянув у вікно: нема вже дощу. І сонця нема десь За хмарами. Але небо, димчасто-сіре, просвічується воно підрожевлене захмарним вогнем, воно розсіває кремове світло. Від того світла блищать краплини дощу ні мокрих стеблах.

З дрімотного поля потягло вітерцем, заплюскали краплі струшені додолу. Вітерець дужчав; він, мабуть, не долетіли ще сюди, він тільки набирав розгону в степу. І там, у степу щось починалось. Хтось від когось тікав чи хтось когось доганяв,- не знаю. Але там переполох, це ясно, і переполох страшний. Низько, при самій землі, котились, стрибали прудкі втікачі. Сірі, кудлаті, стрибали вони по канавах, зу­пинялись на хвильку, щоб перепочити, і припускали чимдуж Гнались за ними такі ж волохаті клубки. Разом вони бігли по всьому полю, цілою отарою, бігли до села і злякано ховались у садки, у кущі, у канави. Що це таке? Зайці? Вовки?

ЗАПИСКИ КУРІПОЧКИ

Гніздо, в якому я виклюнулася з яєчка, було на ниві: татко та мама збудували його в невеличкій ямці. Зелені стебельця жита, голубі волошки й інші пестряві квітки при найменшому вітрі хитали своїми голівками. Тисячі комашок, з яких ми готували собі такий смачний обід, літали, лазили та плигали побіля нас.

Я була найстарша в сім'ї та й їла більш усіх. Татуньо й мамуня раділи, як я росту та гладшаю.

• Дивись,- сказав татко одної днини,- в нашої стар­шої доньки замість дитинячого пуху починав вже рости пір'я!

• Які радощі та втіха! - відказала мама. Бідолаха, вона й не передчувала тоді, яка нещаслива пригода впаде на всіх нас незабаром за кілька день.

Збіжжя, де було звите наше кубло, взяло достигати. Повні колоски хилилися додолу, стовбури жовтіли, цвіти повідцвітали.

-Курр-курр-курр... Скоро розпочнуться жнива,- зав­важила якось мама.

-Коби швидше діти попідростали, щоб можна було відлетіти. А то попадемося в руки женцям!

Ми не розуміли слів «жнива», «руки» та «женці», та все-таки бажали й самі, щоб мерщій підростати.

Одного дня на горі почувся на шляху якийсь надзвичай­ний віддалений гомін.

-Т-е-р-т! - крикнула ненька, а це значило - женці! -

Спробуй хоч ти підлетіти! - збентежено шепотіла мені мати.

Я змоглася та й, махнувши своїми молодими крилечками, відлетіла на декілька ступенів від гнізда.

-Бач! Лови! Куріпенятко!-гукнув людський голос.

Коли л стямилася, я відчула, що знаходжуся в тісному

темному гнізді - то була міцна гарна широка рука селянина-женчика, що мене кудись ніс. Ми входили у велике по­двір'я.

-Чого тобі треба? - спитався хтось сердито у мужика.

-Викосив маленьку куріпочку та несу подарувати панні Лесі.

Ми увійшли в господу. Нас перестріло кілька гарно одягнутих дітей.

ДО СТОВПІВ, ЩО НЕБО ПІДПИРАЮТЬ

Уривок з повісті «Княгиня»

Село!.. О, скільки споминів любих та чарівних роз­буджується в моїм старім серці при тім сердечнім слові! Село!..

І от стоїть передо мною наша бідна, стара, біла хата, з потемнілою солом'яною стріхою і чорним димарем, а біля хати на причілку яблунька з червоними яблуками, а довкола неї квітник, улюбленець незабутньої моєї сестри, моєї няньки терпеливої, ніжної; біля воріт стоїть стара, крислата верба, а за вербою клуня, а за клунею по косогору піде вже сад.

Та який сад! Густий, темний, тихий - що й казати: другого такого на всім світі немає! А за садом левада, а за левадою долина, а в долині потічок тихий, ледве дзюрчить; верби та калина оточили його, а темно-зелені лопухи широко­листі обкутали його.

В цім потічку, під навислими лопухами, купається біля­вий опецькуватий хлопчик; викупавшись, перебігає він через долину та через леваду, вбігає в тінистий сад, падає під першою грушею або яблунею і засипляє здоровим, безжур­ним сном.

Пробудившись, він дивиться на протилежну гору, ди­виться, дивиться і питається сам себе: «А що там за горою? Там мусять бути залізні стовпи, що підпирають небо. А що якби піти та подивитися, як там вони його підпирають? Піду та подивлюся, адже ж то недалеко».

Встав і, не надумуючись, пішов через долину та леваду просто на гору. І от вийшов він за село, минув царину, перейшов з півверстви полем, а на полі стоїть висока, чорна могила. Він видряпався на могилу, щоб звідтіль подивитися, чи далеко до тих залізних стовпів.

Стоїть хлопчина на могилі і дивиться на всі сторони: і по той бік село і по цей бік село, а там із-за темних садів визирав церква з трьома банями, покрита білою бляхою.

Хлопчик задумався. «Ні,- думає він,- сьогодні вже пізно, не дійду до тих залізних стовпів, нехай завтра з Кат-рею. Вона пожене до череди корови, а я піду до тих залізних стовпів».

І він скотився клубком з могили, встав на ноги і пішов, не оглядаючись, до чужого села. На щастя, його зустріли чумаки і, зупинивши, спитали:

КІТ ЧУДИЛО

До нас приблудилося кошеня, і ми взялися його вчити. Хто його зна, як треба вчити котів, то ми й стали його вчити по-собачому.

• Ляж? - ї котик лягає і дивиться на нас, що ми йому дамо за це.

• Вперед! - І котик біг уперед що мав сили.

• Назад! - І котик вертався до нас. Тоді ми давали йому трішки сиру або риб'ячу голову.

Так ми й вивчили його по-собачому.

•Зробили йому нашийничок із старого ремінця, і став він зватись Чудило.

Так і бігав - за нами кіт Чудило, немов собачка. Тільки / не скрізь. У річку не ходив. Ми купаємося, а він сидить на березі, чекає. Ми - до човна, а він не хоче, нявчить, бігає берегом, а до нас не пливе. Не люблять коти мокрого! '

Одного разу поїхали ми човном вудити рибу. Дійшов а нами до берега кіт Чудило, а в човен не поліз, не схотів. Вибрався на дошку/що коло неї перуть білизну, і сидить на тій дошці над водою.

А під дошкою гуляють маленькі рибки - верховодки. Дивиться на них згори кіт Чудило - мабуть, смачні рибки, та в мокрому місці плавають. Дививсь, дививсь та й заснув на сонечку.

Наловили ми багато верховодок. Був у нас здоровенний синій глек, той, що воду ставлять коло вмивальника. Зачер­пнули ми тим глеком води і напустили туди верховодок повно. І попливли човном додому.

Прокинувся кіт Чудило, протер лапками очі й дивиться, чи не привезли ми йому чогось смачненького. Полазив у нас до плечах, по кишенях - немає нічого. Тоді як глянув у наш глек, так і закам'янів: рибок у глеку так рясно, що води між ними не видно. Плавають, плавають, одна на одну налазять - аж чорно в глекові.

Ми поставили глек на землю і трошки одсунулися, диви­мось, що робитиме кіт Чудило.

Він вибравсь на верхній край глека, умостився й сидить. Сидить, дивиться вниз на рибку. Дивиться, дивиться й нахи­ляється нижче та нижче, уже звисає над водою, уже й передні лапки в глекові, тоді - шубовсть! - і вскочив у воду.

Заметушився, заборсався, забився у воді - аж глек ходором ходить. І не вистрибує.

ВЕДМІДЬ

Стояла собі у полі, коло гаю, одна козача пасіка. А вже мабуть, усі знаєте, що це за річ пасіка? Може, довідувались часом там меду?.. Ця пасіка була огороджена лісою з лози, і в огородь родив козак аж сім високих, старих, коренатих дубів і восьму вербу гіллясту. Хто побачить, було, вербу тую, то кожен спитає, як вона вросла тут сама, поміж дубів великих... ...Славно у тій пасіці! Дихать - не надихаться! Легко - вільно! Куди глянеш, усе поля широкі, чисті, і по полях дуби - зрідка дуб од дуба, як намети розкинуті проти сонця, село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою,- видати тільки від схід сонця гай здоровенний темний..

Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом. І Мелася, маленька, як вузлик, білявенька босоніжка, сестричка Михайлова, прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його пасіці, співала пісень, ходила по полю збирати полуниці...

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА

Уривок з повісті

Більш за все в світі любив я музику. Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, який інструмент, яких музик, я б сказав, що більш за все я любив слухати клепання коси. Коли тихого вечора, десь перед Петром і Павлом, починав наш батько клепати косу під хатою в саду, ото й була для мене найчарівніша музика. Я любив її так і так жадав, як хіба ангели жадають церков­ного дзвону на паску, прости Господи за порівняння. Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувсь до роботи. Високий, чистий дзвін коси передвіщав мені радість і втіху - косовицю. Я пам'ятаю його з самого малечку

-Цить, Сашко, не плач,- приказував мені прадід Та­рас, коли я починав чогось там ревти,- не плач. Прикле­паємо косу, та поїдемо на сінокіс на Десну, та накосимо сіна, та наловимо риби, та наваримо каші.

І я примовкав, а Тарас тоді, дідів батько, брав мене на руки і розповідав про Десну, про трави, про таємничі озера - Дзюбине, Церковне, Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, і погляд очей, і величезні, мов коріння, волохаті руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро.

-Напораєм сіна та наваримо каші. Не плач, хлопчику.

І я примовкав тоді, потім тихенько, самими кінчиками

пальців, одривавсь од землі і зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймі. Це були найкращі в світі озера й річки. Таких більш нема й не буде ніколи ніде.

Отож, кажу, міркуючи собі в човні на кожусі, поволі затулив я очі. Мені не стало темно в голові. Заплющуючи очі, й по цей день я ще не маю темряви в душі. Ще світить мозок мій невпинно і ясно, освітлюючи видиме і невидиме... Картини пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Десні, Дунаї. Хмари по небу пливуть вибагливо й вільно і, пливучи в просторах голубих, вчиняють битви і змагання...

двобій на трубежі

З «Літопису» Нестора

Року 992 пішов князь Володимир на хорватів. Коли ж вернув з походу, з тамтої сторони Дніпра, від Сули прийшли печеніги. Володимир же пішов проти них і зустрів їх на Трубежі_, біля броду, де нині Переяслав. І став Воло­димир на цій Стороні, а печеніги по той бік ріки, і не рішились; ні наші перейти на ту сторону, ні вони на цю.

І приїхав князь печенізький до річки, викликав Володи­мира і сказав йому:

- Вишли ти свого мужа, а я свого - нехай борються. Якщо твій муж кине мого об землю, то три роки не будемо воювати. А як наш переможе твого, то навпаки - будемо воювати три роки.

І розійшлись.

Володимир, повернувши у свій табір, розіслав по обозі оповісників, які скрізь розпитували:

-Чи немає такого мужа, котрий хотів би поборотися з печенігом?

І не знайшовся ніхто.

На другий день уранці печеніги приїхали зі своїм мужем, а з нашої сторони ніхто не явився.

І зажурився Володимир, і знову послав оповісників по всьому війську, І прийшов до князя один старий муж, з кожум'яків він був, і сказав:

-Княже! Є в мене дома син наймолодший, Кирилом звуть. Я вийшов з чотирма, а він остався дома. З самого дитинства його ніхто ще не поборов. Колись він м'яв волову

шкіру, а я щось там посварив на нього, тоді він, розгні­вавшись на мене, руками роздер шкіру.

З ДИТЯЧИХ РОКІВ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Леся Українка (справжнє ім'я її Лариса Петрівна Косач була всього на півтора року молодша за свого брата Михайла З самого малку і все життя вони не лише мали одне де одного правдиво братерські почуття, а й були найщирішими приятелями, найвірнішими друзями. До початку тринадцятого року Лесиного життя вони вдвох були в усьому нерозлучні: разом гралися, разом читали, разом вчилися, разом розважалися.

Михайло навчився дуже рано читати, а що Леся навча­лася разом з ним, то в чотири роки вона вже зовсім справно читала. А на початку шостого року життя навчилася писати для того, щоб написати першого в житті листа до своїх любих дядька та дядини Драгоманових.

Найлюбішими книжками Лесі й Михайла були книжки з українськими народними піснями та казками Чубинського, «Сербські народні думи й пісні» в українському перекладі, міти стародавніх греків та ще книжка про подорожі славних мандрівників. Ті книжки вони знали мало не всі напам'ять. Крім тих книжок, вони читали багато й інших, бо обоє були дуже охочі до читання.

Гралися вони в різні вичитані події, в різні українські народні казки: в «юнака та білу віл у» з сербських дум, Михайло був юнак, а Леся віла; в різні пригоди з грецьких мітів - там Михайло вдавав різних героїв, а Леся благород­них дівчат і жінок; гралися й у подорожі до невідомих країн, до диких людей, у Робінзона Крузо - Михайло був Робінзон, а Леся - П'ятниця.

Крім читання й забав, мали вони в літі і «поважну» роботу, бо завжди самі обробляли свій квітник і дитячий город. Леся зовсім маленькою, в шість років, навчилася шити й вишивати, а як їй подарували тоді ножички та гольника, то вона шанувала й пильнувала їх більш, ніж усіх іграшок. І тоді вже задумувала вишити батькові сороч­ку, своїй хрещеній матері, що дуже її любила та пестила, Леся охотилася допомагати в господарстві.

Леся з Михайлом мали багато наукових ігор, наприклад, такі кубики, що з них можна складати географічні карти. Пишучи про них у листі до дядька, шестилітня Леся могла написати, що там «є багато помилок».

Хоч до читання й до роботи Леся бралася поважно пильно й забави в неї були змістовні та розумні, але була малою дуже весела і любила співати та танцювати.

Пізніше, як вона була вже хвора та й не могла танцювати, часто й ходити, то пригадувалися їй ті дитячі танці, бо казала не раз, що як чує музику до танцю, то такий її жаль бере, що плакати хочеться. Ляльок у Лесі ніколи не було, бо вона не любила їх І гратися ними не хотіла, може й тому, що гралася з братом, а він нехтував ляльками, називав їх «ідолищами поганими». І всяко знущався над ляльками молодших сестер. Леся ж не тільки не завдавала нам, своїм молодшим сестрам, жалю, не знущалась над нашими ляльками, а ще й робила нам літом з трави прехороших зелених «мавок», убираючи їх в одежу з листу та квіткових пелюсток. А нашим купованим лялькам майстерно вишивала сорочки, шила гарну одежу, плела віночки з малюсіньких квіточок, низала намисто з різних зерняток.

ВЕЧІРНІ ТІНІ

Уривок

Я не боюся. То просто вечір настав. А коли настав вечір, усі лягають спати: і дорослі, і діти, і вовки...

Миколка тихенько балакав сам до себе, щоб хоч трохи розігнати страх, що разом із темнотою виповзає з-під печі й гнучкими клубками осідає по кутках. Хоч запевняє себе Миколка, що вовки сплять у лісі, ті чорні клубки дуже схожі на кошлатих злих звірів. Вони сідають у кутках на задні лапи й невідривно дивляться на Миколку, бо ж нікого більше немає в кімнаті.

Від тих чорних очей хочеться залізти під ковдру, замо­татися з головою, щоб не було й щілинки. Але тоді він засне, і мамі доведеться ночувати під дверима...

Миколка не витримує тих моторошних поглядів і поволі і стає на ноги.

Розмахуючи похололою рукою, розбовтує темряву в одному кутку, другому, третьому... До четвертого не підхо­дить - поруч нього роззявило чорний рот підпіччя. Сідає так, щоб не було видно підпіччя. Страх трохи відходить від І серця.

І Але поки ганяв «вовків», загрозливою пітьмою налилося і вікно. По ньому рухаються якісь невиразні тіні.

Миколка знову згадує про вовків, і в нього терпне все стиснуте в напружений клубочок тіло.

6